Кафедра методики навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова в контексті становлення історичної освіти в Україні
Суспільно-політичні зміни 20-х рр. ХХ ст. в Україні докорінно змінили цілі та завдання, зміст навчання історії. Почала створюватися нова система освіти в умовах формування радянської державної моделі та соціального експерименту, пов’язаного з будівництвом соціалістичного суспільства в СРСР, до складу якого входила УСРР. Головною метою нової радянської школи було проголошено виховання нового покоління громадян — «свідомих будівників соціалізму та комунізму».
Повністю відмовившись від змісту історичної освіти у Російській імперії, радянська педагогічна наука прагнула розробити зміст дисциплін суспільствознавчого циклу таким чином, щоб він був спрямований на формування в молоді революційного світосприйняття та матеріалістичного розуміння законів розвитку суспільства. Із цією метою у школах республіки у 1921–1922 навчальному році впроваджувалась програма із суспільствознавства, яка була своєрідним синтезом різноманітних суспільно-історичних дисциплін, таких як історія соціалізму, історія праці, історія мистецтва. Передбачалось також вивчення найважливіших подій з історії України.
Підготовку педагогічних кадрів, які б реалізовували завдання нової влади, мали забезпечити інститути народної освіти. Одним з них стає Київський інститут народної освіти імені М. П. Драгоманова (КІНО), створений у липні 1920 р., серед підрозділів якого був історичний сектор для підготовки вчителів історії та суспільствознавства факультету соціального виховання.
У 1923 р. у практику школи були введені комплексні програми (проіснували до 1931 р.), зміст начального матеріалу яких будувався за трьома основними темами: природа, праця, суспільство. Власне предметна система практично ліквідувалась. У молодших і середніх класах вивчались так звані комплексні теми («Місто», «Село», «Святкування 1 травня» тощо). У 1924–1929 рр. для учнів УСРР було надруковано «Коротку історію України», яка стала першим підручником у школі історії Української РСР.
Отже, у 1920-ті рр. склався якісно новий підхід до визначення історичних знань учнів, який передбачав першочерговим завданням вивчення історії боротьби народних мас, зокрема засвоєння знань з історії виробництва, класової боротьби, революцій. Але в той же час не вивчалась історія культури, допускались тенденційність, односторонність оцінок певних історичних діячів, не висвітлювались багато важливих історичних фактів і подій. У цей же період відбувається становлення методики навчання історії як науки, що займалася розробкою дидактичних засад впровадження різних способів, форм застосування дослідного метода (історичного моделювання, реконструкції різних історичних об’єктів). Разом із тим робота з комплексними програмами виявила істотні недоліки в історичній освіті. Так, школярі не лише не отримували систематичних знань з історії, а й не мали навіть загального уявлення про перебіг історичного процесу.
Прагнучи подолати ці недоліки, у 1930-ті рр. педагогічну концепцію двадцятих років було змінено на предметну систему викладання. Під час цього переходу був відновлений курс історії як самостійної навчальної дисципліни. Але вимоги до викладання цього курсу визначались цілою низкою партійно-урядових рішень 1934 р. Саме із цього періоду розпочалося впровадження в школах УРСР вивчення всіх курсів історії, і зокрема курсу історії СРСР у 8–10 класах. А вже в 1935 р. історію Української РСР викладали за спеціально розробленою програмою. Тоді ж з’явилися публікації з питань методики вивчення історії УРСР.
Відповідні зміни відбулися і в системі підготовки вчителів історії. Протягом 1930-х років відбувається реорганізація Київського інституту народної освіти в Київський інститут соціального виховання (1930), а згодом — 1933 року — у Київський педагогічний інститут (КДПІ).
З 1934–1935 навчального року у складі КДПІ (з 1936 р. — КДПІ імені О. М. Горького) уже працювало шість факультетів, у тому числі — історичний, на якому функціонували кафедри СРСР, загальної історії та методики викладання історії. Згодом було створено кафедри історії УРСР, історії стародавнього світу, середніх віків, нової та новітньої історії.
Система шкільної історичної освіти, яка склалася на початку 1930-х рр., проіснувала майже без змін до кінця 1950-х рр. Для методики навчання історії в цей період характерна боротьба між прихильниками традиційних підходів (орієнтація на чітко зафіксовану структуру уроку, жорсткий контроль і словесні методи викладання) і прихильниками новаторських методів, спрямованих на навчання школярів самостійно набувати історичні знання й орієнтуватися в потоці історичної інформації. Ці нові тенденції знайшли відображення в роботах відомих методистів тих років (О. І. Стражев, В. Г. Карцов, Д. Нікіфоров, О. О. Вагін, П. С. Лейбенгруб).
У 1956 році у зв’язку з реорганізацією підготовки вчителів історичний факультет КДПІ імені О. М. Горького було ліквідовано, а студентів і викладачів було переведено до КДУ ім. Т. Г. Шевченка.
Новий етап в розвитку шкільної історичної освіти почався з кінця 1950-х – початку 1960-х рр., коли період суспільно-політичної «відлиги» дав потужний поштовх розвиткові історичної науки взагалі та шкільної історичної освіти зокрема. У систему історичних курсів були введені новітня історія (1958), суспільствознавство (1962), факультативне заняття історичного профілю (1966); внесено зміни в структуру історичної освіти (посилилась увага до концентричного підходу).
Характерним явищем цього періоду став новий підхід до підручника з історії. У 1960-ті рр. був створений новий тип підручника з історії, який став виконувати функцію інструмента пізнання, джерела розвитку історичного мислення, пізнавальної активності учнів (автори: Ф. П. Коровкін, Г. М. Донской і Є. В. Агібалова). У цей же період зроблено важливі кроки у створенні комплексу допоміжних посібників з історії УРСР — підготовлено «Хрестоматію з історії Української РСР» (спочатку в двох томах для вчителя, а потім у двох книгах для вчителя і учнів 7–8 класів та 9–10 класів); «Книгу для читання з історії Української РСР», спочатку в трьох, а потім у двох частинах (1970–1971 рр.); книгу «Ілюстративні матеріали історії Української РСР» та методичні поради щодо їх використання на уроках).
У результаті цих змін відчутно зросла потреба у кваліфікованих учительських кадрах і тому недалекоглядне рішення про ліквідацію історичного факультету в столичному педагогічному інституті було переглянуте. У 1969 р. на базі педагогічного факультету КДПІ імені О. М. Горького було започатковано історико-педагогічний відділ, який у 1970 р. реорганізовано в окремий історико-педагогічний (згодом історичний) факультет. Одночасно було поновлено набір студентів і на заочне відділення.
Протягом другої половина 1960-х рр. відбувається подальше вдосконалення змісту шкільної історичної освіти: відмова від концентричної системи та посилення синхронності у викладанні курсів вітчизняної і всесвітньої історії (в курси історії СРСР включались питання краєзнавчого характеру та закріпилося вивчення історії УРСР).
У період 1970-х – першій половині 1980-х рр. розвиток методики навчання історії відзначений рядом прогресивних тенденцій, хоча і суперечливого характеру (вдосконаленням шкільних програм і підручників, дослідженням шляхів підвищення ефективності формування глибоких і міцних знань, розвитку мислення, навичок самостійної роботи; розкриттю загальноісторичних закономірностей; узагальненням досвіду проведення факультативних занять з історії).
В умовах підготовки до реалізації освітньої реформи та з метою підвищення ефективності підготовки вчителів історії до професійної педагогічної діяльності наказом міністерства освіти УРСР № 220 від 9 червня 1983 р. кафедру історії СРСР і УРСР історичного факультету КДПІ імені О. М. Горького було реорганізовано в кафедри історії СРСР і УРСР та методики викладання історії, суспільствознавства і права. Наказом ректора КДПІ імені О. М. Горького (№ 177 від 21 липня 1983 р.) кафедру методики викладання історії, суспільствознавства і права очолив кандидат педагогічних наук, доцент Ковальчук Ф. К.
До початку 1990-х років XX ст. викладання історії та суспільствознавства в школах України розвивалося в межах загальносоюзної системи освіти.
У 1990-х рр. розпочався період якісних змін шкільної історичної та суспільствознавчої освіти, що вочевидь можна характеризувати як період її докорінного реформування. Основним курсом у новій системі стала історія України. Історія українського народу, його національні традиції, історичний досвід, культура і самосвідомість стали центром уваги історичної й методичної думки.
1992 р. створено першу в історії незалежної України програму з історії, що проголошувала відхід від старих штампів і стереотипів, пов’язаних із формаційним підходом, вимагаючи представлення національної історії як складного процесу державотворення.
1996 р. запроваджується нова програма з історії, яка передбачала вивчення історії України на основі схеми української історії М. Грушевського. У цій програмі було усунуто прояви формаційного підходу, подавалися нові оцінки подій та їх хронологічні межі, додавалися нові сюжети, чітко визначалася негативна оцінка комуністичного режиму, підкреслювалися основні віхи руху України до незалежності.
1998 р. підготовлено нову редакцію програми з історії, за якою послідовніше впроваджувався цивілізаційний підхід, переглянуто оцінки і хронологічні межі окремих історичних подій, введено нові культурологічні поняття, ширше представлено різноманітні суспільні рухи та течії, видатні особи, які презентували різні політичні сили в суспільстві.
2001 р. запропоновано нову редакцію програми з історії, що було пов’язано з переходом на 12-бальну систему оцінювання освітніх досягнень учнів.
Відповідні зміни не оминули і кафедру методики викладання історії, суспільствознавства і права: 1990 р. вона реорганізована в кафедру правознавства і методики викладання історії і суспільствознавства (очолював кандидат юридичних наук, професор Пастухов В. П.); у 1992 р. її знову відновлено як окремий підрозділ історичного факультету і реорганізовано в кафедру методики викладання історії (очолила кандидат педагогічних наук, доцент Черненко С. В.); в 1998 р. це вже була кафедра методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін.
У 2004 році Кабінетом Міністрів України затверджено Державний стандарт базової та повної середньої освіти, який, розпочавши процес стандартизації шкільної історичної освіти, обумовив розробку нових програм з історії України.
Програма з історії 2005 р. орієнтована на перехід до 12-річної школи, у зв’язку з чим переглядалась структура змісту шкільної історичної освіти). 2009 р. розроблено новий варіант програми з історії. Це дещо уточнена редакція програми 2005 р. з певними змінами в змістовому компоненті, особливо це стосувалося історії XX століття. Повернення школи до 11-річного терміну навчання зумовило в 2010 р. необхідність створення нової редакції програми 2009 р., у якій значно скорочено і переструктуровано навчальний матеріал 10–11 класів.
Період кінця 1990-х – початку 2000-х рр., що був позначений розробкою проектів концепції шкільної історичної освіти, Державного стандарту освітньої галузі «Суспільствознавство» (1997 р., 2001 р.), створенням нових програм, нових методологічних підходів, які сформувалися протягом останнього десятиріччя XX ст. в історичній науці не міг не вплинути на діяльність одного з найпотужніших методичних центрів історичної освіти в Україні.
2003 року кафедра методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін ініціює введення в Інституті історичної освіти (2003 р. історичний факультет реорганізовано в інститут) спеціалізації «Історія та суспільствознавство», покликаної підготовити нове покоління вчителів історії, здатних забезпечити реалізацію Державного стандарту галузі «Суспільствознавство» в сучасній школі. Саме ці виклики часу зумовили і реорганізацію у 2010 р. кафедри методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін у кафедру навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти, яку з 1994 р. очолює кандидат історичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України Ладиченко Т. В.
ФУНДАТОРИ КАФЕДРИ
Ковальчук Федір Корнійович
(Завідувач кафедри у 1983–1987 рр.)
З особової справи Ковальчука Ф. К.
Фрагмент автобіографії
(Архів НПУ імені М. П. Драгоманова)
Я, Ковальчук Федір Корнійович, народився 22 лютого 1925 року в селі Головенці Житомирського району Житомирської області в родині селянина-бідняка. Батьки мої, як до Жовтневої революції, так і після неї працювали в сільському господарстві. З 1932 року — колгоспники.
До Великої Вітчизняної війни батько працював на шахтах у Донбасі, а мати залишилася із сім’єю в рідному селі. З початком війни батька призвали в армію.
У 1941–1943 рр. я проживав в окупованому нацистами рідному селі. У травні 1942 р. вступив у Житомирську обласну підпільну організацію, де працював зв’язківцем. У червні 1943 р. вступив до партизанського загону імені Суворова Київського партизанського з’єднання, у складі якого перебував до жовтня 1943 року. З 9 жовтня 1943 р. до 10 лютого 1945 р. перебував в лавах діючої армії.
Повернувся додому в лютому 1945 р. Працював завідувачем клубу і секретарем комсомольської організації. У жовтні 1945 року вступив на підготовчий відділ Житомирського інституту імені І. Франка, а в серпні 1946 р. став студентом історичного факультету того ж інституту. У грудні 1946 року прийнятий до лав КПРС. Закінчив Житомирський інститут у червні 1949 р.
За рекомендацією Державної екзаменаційної комісії в 1949 р. вступив до аспірантури Інституту філології Академії Наук СРСР у Москві за спеціальністю «Діалектичний матеріалізм».
У 1953–1954 рр. працював вчителем історії, біології, психології та логіки в Рихальській середній школі Ємільчинського району Житомирської області. У 1954–1959 рр. — учитель, завуч, директор Кулішівської середньої школи на Житомирщині.
1962–1965 рр. навчався в аспірантурі НДІП УРСР. Після її закінчення працював молодшим науковим співробітником у цьому ж інституті. 15 березня 1968 р. захистив дисертацію на ступінь кандидата педагогічних наук за спеціальністю «Історія та теорія педагогіки».
З вересня 1966 р. до червня 1970 р. працював викладачем історії педагогіки та історії суспільствознавства Київського педагогічного училища дошкільного виховання (за сумісництвом).
У 1970–1972 рр. погодинно читав курс педагогіки та історії ВЛКСМ і ВПО імені В. Леніна на історичному факультеті КДПІ імені О. М. Горького. У період з 1974 р. до 1983 р. очолював кафедру теорії методики піонерської та комсомольської роботи.
У 1983 р. призначений завідувачем кафедри методики викладання історії, суспільствознавства і права (наказ № 177 від 21.07.83).
Ковальчука Федора Корнійовича було відзначено нагородами:
Орденом Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступеня (лютий 1944 р.), орденом «Червоної зірки» (серпень 1944 р.), медаллю «За відвагу» (1944, 1966 р.), медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (травень 1945 р.), ювілейними медалями «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні» (травень 1965 р.) і «50 років Збройних сил СРСР» (1968).
Цвікальська Галина Олександрівна
(Завідувач кафедри у 1987–1989 рр.)
Фрагменти спогадів Г. О. Цвікальської та її друзів і колег.
Цвікальська Галина Олександрівна народилась 12 грудня 1926 р. на Солом’янці — мальовничій Київській місцевості, районі, що був населений переважно залізничниками.
Її батько — Олександр Герасимович Цвікевич-Цвікальський — був ревним католиком. Він походив із змішаної польсько-білорусько-литовської родини із Селявічів (зараз республіка Білорусь), але сам був приписаний до міщан Варшави.
Мати Галини Олександрівни (офіційно Малець Єфросинія Юхимівна) походила із Брагіна. Але це тільки офіційно, бо своє коріння ревно приховувала від своїх дітей і тільки вже наприкінці життя трохи розповіла своїй середній дочці та молодшій онуці.
При хрещенні майбутня Єфросинія отримала ім’я Ружена, її мати, бабуся Галини Олександрівни, походила із багатої польської шляхетської родини (звичайно католиків), але закохалась у якогось гусара до того ж православного. Вся родина була проти такого шлюбу — у дідуся була погана слава залицяльника і гультяя. Але дівчина затялась і батькам довелось змиритись.
Щастя було коротким, бо гусар програв в карти весь дружинин спадок (свого в нього вже давно не було) і загуляв. Молода дружина не витримала зради й померла, коли маленькій Ружені не було й шести місяців. Дитину на виховання забрала тітка, але любові не подарувала. Ружені постійно нагадували, що в неї «погана» батьківська кров, що найкраще майбутнє для неї — піти в монахині. Особливо допікали дівчинці отці-єзуїти, яких вона ненавиділа до кінця свого життя.
Одного разу за вечерею в присутності гостей Ружені, уже дівчинці-підлітку, у черговий раз читали нотацію, і тут вона не витримала, схопила обрус (скатертину) і потягла на себе перевертаючи все, що було на столі, а потім виплигнула у вікно і подалась світ за очі. Мандруючи, як би ми зараз сказали, автостопом, дісталася Києва і біля вокзалу зайшла до церкви. Змучена дитина чимось приглянулась священику, він її нагодував, а потім почав розпитувати. Ружена сказала, що вона втекла з католицької родини, яка над нею знущалась через батька-православного, що хоче перейти в православ’я і просить прихистити її, щоб не знайшли родичі. Дивно, але батюшка згодився допомогти. Він з поліцмейстером пішов на злочин — видали Ружені нові документи і переохрестили, причому поліцмейстер став хрещеним батьком і чесно виконував свій обов’язок до кінця життя.
Ружену, яка тепер звалась Фросею пристроїли в родину залізничного інженера на правах чи то вихованки, чи то виховательки, бо обов’язком Фросі було навчання господині так би мовити «політесу», бо інженер і його дружина були людьми простими, походили з ремісничих родин. До кінця свого життя Фрося-Ружена згадувала, що в цій сім’ї її найбільше вразило, що всі страшенно любили картоплю в мундирах із салом. Це було настільки «неприйнятно», що дівчина риданнями змусила свою прийомну сім’ю закривати віконниці, щоб ніхто не побачив, що вони снідають, немов «якась голота».
У цій родині Фрося познайомилась із її майбутнім батьком Олександром Цвікевич-Цвікальським та його братом Вікентієм. Пізніше, уже у двадцяті роки брати розділили прізвище, бо воно почало викликати зацікавлення в особливо «пильних» людей, а тому Вікентій узяв прізвище Цвікевич, а Олександр став Цвікальським. Обидва брати були залізничниками, а в Київ потрапили на роботу — на початку ХХ сторіччя Південно-Західні залізниці швидко розвивались і потребували нових і нових спеціалістів.
Залізничники у ті часи заробляли доволі добре (що не заважало їм бути прихильниками лівих рухів і навіть час від часу перевозити заборонену літературу, яку зазвичай ховали у вугіллі), тому брати незабаром зуміли купити собі обійстя на центральній вулиці Солом’янки, яка носила ім’я графа Ігнатьєва (зараз вулиця Василя Липківського, який був настоятелем Солом’янської Покровської церкви).
Брати планували завести велику родину, а тому купили землю аж з трьома будинками. Будинки були бідні, глинобитні, але брати ще були молодими і мали великі плани, які, на жаль, не справдились. Вікентій одружився з цирковою гімнасткою, яка не могла мати дітей, а у Олександра народилось три дочки і два сини. На біду, хлопчики померли не доживши й до року. З планами на розбудову теж не склалось. У буремному лихолітті громадянської війни брати втратили здоров’я — обоє будували вузькоколійку на Боярку, обоє перехворіли тифом, у обох було погано з нирками, і вони вже не могли водити поїзди.
Певний час Олександр Герасимович працював в Управлінні Південно-Західної залізниці, але й ця робота виявилась заважкою і йому, ще зовсім молодому, довелось перейти на інвалідність. Щоб зовсім не втрачати зв’язок із життям Олександр Герасимович підпрацьовував у газеті «Вісті ВУЦВК» (з 1938 р. — «Вісті Рад депутатів трудящих УРСР») сидячи, за сучасним сленгом, на рeсепшині.
Роки були складні, не голодувати сім’ї дозволяли не так пенсія і підзаробіток батька, як великий город і можливість тримати худобу. Зараз важко у це повірити, але в двадцятих роках на Солом’янці, майже у самому центрі Києва (за 20 хвилин трамваєм можна було доїхати до Софійської площі, а за 15 — до червоного корпусу університету) тримали не тільки курей, гусей, індиків чи кіз, а й навіть свиней, корів і коней, і вся ця живність, крім коней, жила на обійсті Цвікевич-Цвікальських. Щоправда обов’язок випасати корову був покладений на старшу сестру Катерину, за свинею ходила Лідія, коза випасалась сама, а на долю маленької Галі припадали кури, гуси та індики.
Однак така сільська ідилія продовжилась недовго, бо коли уряд УРСР переїхав до Києва, новим чиновникам здатність міського населення прогодуватись самотужки, не сподобалась... Спочатку стало неможливо тримати корів, потім свиней і кіз, за ними зникли гуси та індики, найдовше протримались кури, але настали такі часи, коли їх було просто нічим годувати.
На щастя, залишався город і сад, робітнича пенсія батька, пайки з газети «Вісті», а тому родина не голодувала, хоча жили і харчувалися більш ніж скромно. Маленька Галочка не знала смаку морозива, фабричної випічки, солодкої води, а з цукерок їй були відомі лише «липучки-тягучки», які варила така-собі мадам Циплакевич. Прикметно, що на Солом’янці всі заміжні жінки були винятково «мадами», цей звичай зберігався навіть у шістдеятих роках минулого сторіччя. У другому класі Галочка вперше спробувала халву: в неї була подружка, чия мама працювала хатньою «помічницею» у партійного функціонера; от саме ця подружка до школи принесла папір, у який була загорнута та злощасна халва... Діти поділили цей папір на шматочки і облизували його, дивуючись нечуваному смаку. Галочка вирішила порадувати свою маму та старших сестричок і облизала не весь шматочок, а лише частинку. Але мама Галочку не зрозуміла, удома вчинився страшний скандал, мати лаяла дитину так, як ніколи раніше, бо Галочка «збезчестила» сім’ю, посмівши облизувати «чужі недоїдки».
До школи Галя пішла як на той час дуже рано — у 6 років і 9 місяців. Спочатку вчилась у школі, яка розміщувалась у так званій Залізничній колонії, а в 1936 році перейшла до новозбудованої СШ № 115. Галочка була дуже амбітною ученицею, намагалась вчитися якомога краще, хоча після перенесеного у восьмирічному віці травматичного менінгіту лікарі казали батькам, що дитині не можна перевтомлюватись, що вона, якщо зможе вчитись перебиваючись з двійки на трійку, то й добре. Та Галочку така ситуація в жодному разі не задовольняла. У перші роки після хвороби кожен навчальний день був для неї справжнім випробуванням — уже після першого уроку починались головні болі, а під кінець уроків голова просто розламувалась. Дівчинка приходила додому, обертала голову шерстяною хусткою і намагалась заснути. Проспавши кілька годин і втамувавши біль, сідала за уроки, картаючи себе за кожну четвірку. І хоч лікарі не давали дівчинці жодного шансу на одужання, через два роки сталося диво — головний біль відступив.
Війна ввірвалась у життя Галини брутально і несподівано. Вона тільки-но закінчила 8 класів і поїхала в Проскурів, де на той час жила середня сестра Лідія зі своїм чоловіком, військовим льотчиком. І військовий аеродром, і містечко було вщент знищене в перші хвилини війни. Якимось дивом будиночок, де ночувала Галина із сестрою та маленькою племінницею Лілією не постраждав. Більше того — у хвилину затишшя між бомбуваннями командир частини підняв у повітря транспортний літак, у який посадив поранених льотчиків, а також вцілілих жінок і дітей. Усе це відбувалось у такому жахливому поспіху, що врятовані прилетіли до Києва практично роздягнені — загорнуті в ковдри та простирадла. На все життя в Галини зберігся страх перед пострілами, вибухами і німцями. Кожна гроза вводила її в паніку, вона завішувала вікна, забивалась на ліжко і намагалась закрити вуха. З німцями і німецькою мовою вона примирилась лише після двох відряджень до Німеччини, які посіяли в її душі певне роздвоєння — її симпатичні німецькі приятелі й ті німці з дитинства ніяк між собою не поєднувались, існували ніби у двох світах. Евакуюватись сім’я не змогла — батько важко хворів і вже в окупацію помер. Дивно, але його брат Вікентій пережив Олександра всього на кілька місяців.
У сім’ї залишились одні жінки (чоловіки старших сестер, обидва льотчики, воювали) і родина знову почала виживати з городу. Дівчаткам пощастило — їх не забрали в Німеччину, ніхто із сусідів не доніс, що тут живуть офіцерські дружини.
Часи окупації залишили в Галини якісь суперечливі спогади: з одного боку німців боялися, а з другого саме до них бігали у випадку якихось суто сусідських непорозумінь чи бійок з італійцями. На Солом’янці стояла якась італійська частина і от саме італійці були предметом постійних сутичок. То якийсь захмелілий «римлянин» чіплявся до дівчат, то нібито бачили, як італієць поцупив каструлю, що сушилась на паркані, то спіймали когось із них за безсоромним підгляданням. Італійців не боялись ні на йоту. До них ставилися з певною поблажливістю чи навіть зверхністю. Їх дражнили, з них насміхались і водночас саме з ними «водили романси» солом’янські дівчата. Піти в кіно з італійцем було «можна», а от з німцем — «не можна», бо прославишся «німецькою вівчаркою». Узагалі кіно, то була така небезпечна принада, що туди взагалі без італійця не варто було потикати носа, бо якщо потрапиш в облаву, то загримиш до Німеччини. У кіно ж дуже хотілось, бо після політично витриманих радянських фільмів німецькі мелодрами та комедії сприймались на «ура». Але з часом, італійську частину кудись перевели. Німці, відчуваючи, що війна пішла не так, як вони сподівались, почали все жорстокіше ставитись до киян, облави відбувались усе частіше, страти підпільників і заручників ставали регулярними. Отож дівчата Цвікальські намагались не потикати носа за ворота свого двору. Перед визволенням Києва німці всіх жителів вигнали з міста, і радянських воїнів родина Цвікальських зустріла в знайомих у Боярці.
Щойно життя в Києві почало налагоджуватись, Галинка пішла працювати помічником інспектора Сталінського райфінвідділу. Обов’язком інспекторів була перевірка звітності в дитячих садочках та школах. Галочка була худюча-худюча, просто шкіра та кісточки, отож інспектори її жаліли, а тому брали на кожну перевірку, бо в дитячих садочках годували. До старості Галина Олександрівна згадувала, якими смачними здавались їй ті супчики на воді…
...У 1944 році Галина Цвікальська стала студенткою історичного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького, хоча для цього їй довелось піти на певне порушення закону. До війни вона встигла закінчити всього вісім класів, а тому формально не мала середньої освіти. Але дівчата з райфінвідділу домовились, і Галині видали довідку, що вона екстерном у вечірній школі здала всі екзамени за дев’ятий і десятий клас.
Вибір педінституту був зовсім не випадковим, серед особистих записів Галини Цвікальської є й такий.
«Мені часто доводиться помічати на обличчях людей здивування, змішане чи то із сумнівом, чи то із співчуттям, коли вони дізнаються, що я — майбутній педагог.
— І вам подобається ця професія? — не раз доводилось мені чути.
То чи подобається мені професія педагога? Пригадую один день із далекого дитинства. Школа… 4-й клас.., напівзабуті обличчя друзів.., улюблена вчителька. Вона навчила нас любити книгу, життя, навчила мріяти. І ми мріяли.
Ми мріяли про величні звершення, подвиги, нові відкриття… Ми хотіли бути інженерами і агрономами, машиністами і льотчиками, письменниками і артистами. І перебираючи різні професії, ми тоді забували лише про одну — про скромну професію педагога.
Я теж не думала про неї в ті дні, коли разом з іншими в мріях відвідувала Арктику, підносилась у крилатій машині за хмари, спускалась у шахти, схилялась над операційним столом. Але одного разу…
…Ішов урок арифметики, учителька закінчила пояснювати нову задачу і, як завжди, звернулась до класу з проханням повторити її. До дошки вийшла худенька дівчинка із замазаними до неможливості в чорнило руками. Упевнено звучав у притихлому класі її голос, просто і зрозуміло вона повторювала те, що хвилиною раніше почула від вчительки. І коли дівчинка сідала на місце, хтось запитав:
— А правда, що з Галі вийшла б хороша вчителька?
Я відчула в себе на голові ніжну руку жінки, яка була для нас другом, матір’ю, учителькою.
— Звичайно, — прозвучав її голос, — якби тільки вона цього захотіла.
«Бути вчителькою!?» — подумала тоді вперше я, і ця думка вже не покидала мене.
Давно залишилось позаду дитинство. Давно зачинила я за собою в останній раз двері школи, але йдучи в життя, я шепотіла: «Я повернусь».
Однак в школу Галя не повернулась, тому що для цього теж були свої причини, про які виразно свідчать щоденникові записи. Уже на першій практиці Галинині педагоги побачили, що юна студентка не просто вміє добре викладати матеріал, але може творити, фантазувати, придумувати щось таке, що робить уроки цікавими.
Галина не могла змиритися з тим, що повоєнні діти занадто дорослі, щоб покірно вислуховувати все, що говорили студенти-практиканти. Учні «сачкували», «спали», «прогулювали» і навіть «грали на уроках в карти». Їй було фізично боляче дивитись, як на уроках маленькі хулігани «збиткувалися» над її одногрупниками. Вона настільки боялась стати посміховиськом, що напередодні першого уроку втратила свідомість.
Однак зібралась із силами і на другий день пішла на урок, як на останній бій. І сталось диво — бій виявився переможним. Діти слухали як зачаровані, розповідали про її урок друзям... На другий її урок прийшов увесь клас, жоден прогульник не залишився вдома. Учителька тільки хитала головою і сміялась, що їх всіх разом вона бачила лише першого вересня. І Галина вирішила, що її покликання — розробляти такі уроки, щоб дітям було цікаво. Тому поступила в аспірантуру із спеціальності «Методика викладання історії», хоча їй пропонували (сам Марченко Михайло Іванович!) йти на спеціальність «Історія СРСР». Науковим керівником Галини Олександрівни був призначений Скуратівський Д. М. — надзвичайно цікава особистість, у минулому палкий рефлексолог і педолог, який чудом уникнув переслідувань.
У 1949 році Галина Олександрівна одружилась із студентом театрального інституту, майбутнім мистецтвознавцем і недавнім фронтовиком Кондратенком Олександром Андрійовичем, який став її опорою і захистом на все життя. Молода сім’я потребувала грошей, стипендій на прожиток явно не вистачало. Отож Галина Олександрівна почала працювати вчителем історії загальноосвітньої школи при в/ч № 27309, а потім — Київського електромеханічного технікуму. Попри те, що доводилось поєднувати навчання з роботою, Галина Олександрівна вчасно написала дисертацію і готувалась до захисту, але тут трапилось абсолютно непередбачувана подія — в Україні була ліквідована спеціалізована Вчена Рада, на якій можна було захищати дисертації зі спеціальності «методика викладання історії». З невідомих причин випускники аспірантури в Україні не могли подавати дисертації до захисту в інших республіках. Розпочалась тривала боротьба за право захистити вже написану дисертацію, які суміщались з роботою викладача історії у Київському суднобудівельному технікумі. У 1958 р. у видавництві «Радянська школа» вийшла друком її перша книга «Використання художньої літератури на уроках історії СРСР у 8–9 класах». Нарешті ВАК СРСР дозволив як виняток створити Спеціалізовану Вчену Раду при Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка для проведення одного-єдиного засідання із захисту дисертації з методики викладання історії, який і відбувся 16 листопада 1959 року.
У 1959–1969 рр. Галина Олександрівна працювала в науково-дослідному інституті педагогіки АПН УРСР. Це були роки наукового зростання та накопичення досвіду. Галина Олександрівна об’їздила тоді всю Україну, знайомлячись з кращими напрацюваннями педагогів-практиків. Але серце її завжди тягнулось до викладацької роботи. Тому, коли в 1969 році Василь Юхимович Ніколаєнко повідомив, що йде боротьба за відновлення історичного факультету і навіть починається добір кадрів, Галина Олександрівна, не роздумуючи, залишила відділ методики викладання історії. Керівник цього відділу Лисенко Микола Миколайович так не хотів її відпускати, що навіть звертався до чоловіка Галини Олександрівни і просив вмовити дружину не робити поспішних кроків і присягався, що на старій роботі вона зможе за кілька років захистити докторську. Але Галина Олександрівна все-таки пішла працювати на посаду виконуючої обов’язки доцента лабораторії навчального телебачення.
З першого дня роботи відновленого історичного факультету вона працює на кафедрі Історії СРСР та УРСР. То були романтичні і трохи шалені часи. Факультет був маленький, викладачам доводилось читати не тільки, так би мовити, «свої» курси, але й ті на які, через малу кількість студентів (усього ж спочатку був лише один курс) не могли взяти фахівців. Лекції готувались з ранку до ночі, уся квартира була завалена книгами з різних напрямів історії. Книжки складались на купки відповідно до того чи іншого курсу і чіпати їх не дозволялось під страхом скандалу. Студенти почувалися неймовірно вільно, у будь-який час могли несподівано прийти «на гостину» і навіть приводили на ночівлю своїх батьків, яким ніде було зупинитись у Києві. Але попри всі труднощі роки становлення факультету були найяскравішими і найщасливішими, а студенти — найулюбленішими.
У 1983 році була створена кафедра методики викладання історії, суспільствознавства і права, на якій Галина Олександрівна працювала до виходу на пенсію у 1999 році, а в період 1987–1989 рр. виконувала обов’язки завідувачки кафедри.
Протягом усієї своєї творчої діяльності Галина Олександрівна мріяла написати дві книги — «Методика викладання історії» та «Практикум з методики викладання історії», які б дозволили навіть пересічним студентам оволодіти технікою викладання такою мірою, щоб їх уроки були цікаві дітям, бо була переконана, що знання історії — це не стільки дати й події, скільки емоційне співпережиття дитиною цих подій. Її кредо було змусити «вжитись» в історію не розумом, а душею. На жаль, мрія не здійснилась, попри те, що залишилась величезна кількість записів, розробок, матеріалів. Спочатку занадто багато часу забирала підготовка до лекцій, бо кожен рік, кожну лекцію, кожне семінарське заняття Галина Олександрівна готувала по-новому, записуючи новий конспект заняття. Потім, уже на пенсії, вона важко переживала розлуку з улюбленою роботою, покинути яку змусило ускладнення після грипу (з грипом вона ходила екзамени приймати), що призвело до часткового паралічу лівої ноги; часто хворіла, поки остаточно не злягла.
14 березня 2012 року Галина Олександрівна Цвікальська відійшла у вічність... Похована вона на Лісовому кладовищі м. Києва.
Науковий доробок Цвікальської Г. О.
1. Цвікальська Г. О. Використання художньої літератури на уроках історії СРСР у 8–9 класах: методичний посібник / Г. О. Цвікальська — К. : Радянська школа, 1959. — 216 с.
2. Цвікальська Г. О. Активізація навчального процесу в школах робітничої і сільської молоді на уроках історії та літератури / Г. О. Цвікальська. — К. : Радянська школа, 1962 — 88 с.
3. Цвікальська Г. О. Естетичне виховання на уроках історії СРСР: посібник для вчителів / Цвікальська Г. О. — К. : Радянська школа, 1963. — 150 с.
4. Комуністичне виховання на уроках історії: методичний посібник / Лисенко М. М., Скрипкін І. М., Підлуцький Г. І., Цвікальська Г. О. — К. : Радянська школа, 1966. — 171 с.
5. Цвікальська Г. О. Підвищення ефективності уроку з новітньої історії: посібник для вчителів / Г. О. Цвікальська. — К. : Радянська школа, 1967. — 108 с.
6. Хрестоматія з нової історії у двох частинах / укл. Г. О. Цвікальська, С. М. Ходорков. — К. : Радянська школа, 1973. — Ч. І. — 160 с.; ч. ІІ. — 159 с.
7. Цвікальська Г. О. Література і мистецтво в шкільному курсі нової історії (перший період): посібник для вчителів / Г. О. Цвікальська. — Київ : Радянська школа, 1978. — 111 с.
8. Історія української і радянської культури: програма педагогічних інститутів / Укл. М. В. Демченко, Г. О. Цвікальська. — К. : МО УРСР, Республіканський навчально-методичний кабінет вищої і середньої педагогічної освіти, 1984. — 66 с.
9. Цвікальська Г. О. Плани семінарських і практичних занять з курсу «Методика викладання історії». — К., 1985. — 31 с.
10. Активні форми навчання студентів: методичні рекомендації / укл. Г. О. Цвікальська, О. В. Малій. — Київ : РУМК, 1990. — 32 с.
11. Педагогічна практика студентів історичного факультету в системі їх професійної підготовки: методичні рекомендації [Текст] / укл. С. М. Шевченко, Г. О. Цвікальська, В. П. Пастухов. — Київ : Київський державний педагогічний інститут ім. О. М. Горького, 1991. — 52 с.
Пастухов Володимир Павлович
(Завідувач кафедри у 1989–1992 рр.)
Професор, кандидат юридичних наук, академік Академії наук вищої школи України, заслужений юрист України, лауреат нагороди Ярослава Мудрого, адвокат — народився 25 листопада 1936 року в селі Немерче Мурованокуриловецького району Вінницької області. У1944–1954 рр. навчався в середній школі.
1954 року вступив до Київського військового училища, спробувавши знайти себе у військовій справі. Після закінчення навчання служив у Білоруському військовому окрузі. Демобілізувавшись у 1960 р., переїхав жити в Вінницю, де працював на керівних посадах місцевих органів ВЛКСМ / ЛКСМУ.
У 30-річному віці, переосмисливши свої життєві пошуки, свідомо спрямував себе на наукову діяльність. У 1967–1970 рр. В. П. Пастухов був аспірантом відомого в Україні та за її межами вченого, декана юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, професора П. П. Заворотька, який як науковий керівник допомагав дисертанту і вимагав якості та результату дослідження. Стилем керівництва професора П. П. Заворотька була взаємодія з дисертантом при збереженні свободи для наукового пошуку, що дозволило В. Пастухову успішно захистити кандидатську дисертацію.
У 1970–1971 рр. — асистент кафедри процесуального права КДУ імені Т. Г. Шевченка. Протягом 1972–1975 рр. працював старшим викладачем цієї ж кафедри.
У 1976–1987 рр. викладає курс «Радянське право» на кафедрі політекономії Київського державного інституту фізичної культури.
З 1987 до 1992 р., після реорганізації, канд. юрид. н., професор В. П. Пастухов очолював кафедру правознавства та методики викладання історії, згодом — кафедру правознавства НПУ ім. М. П. Драгоманова (раніше Українського державного педагогічного університету ім. М. Горького). Завдяки залученню кращих юристів-науковців з КДУ ім. Т. Г. Шевченка, Інституту держави і права ім. В. М. Корецького, Національної академії внутрішніх справ забезпечив уперше в Україні ґрунтовну підготовку педагогів-правників.
Працюючи на різних науково-педагогічних посадах у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка, Київському державному інституті фізичної культури, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова, Академії адвокатури України, Академії прокуратури України, професор Пастухов В. П. виховав не одне покоління кваліфікованих педагогів-правників, які зробили значний внесок у розвиток юридичної освіти в Україні.
18 травня 2007 р. В. П. Пастухов відійшов у вічність. На його могилі, що поруч з батьками, викарбувані слова:
Ми вже найшли свою гавань.
Земля прийняла нас в своє лоно.
Прощавайте, любов, віра, надія,
Щастя, страх!
Ви досить бавились нами,
Бавтесь тепер іншими…
(За Г. С. Сковородою)
Науковий доробок В. П. Пастухова складає понад 100 праць, із яких —2 монографії, 6 підручників, 9 навчальних посібників. Серед них: Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис). — К., 1973; Правове регулювання праці викладачів вищої школи. — К., 1981; Правовой статус иностранцев в СССР. — К., 1987; Радянське трудове право. — К., 1989; Управління трудовим процесом в школі: правове регулювання. — К., 1993; Теорія держави і права. — К., 1997 (у співавторстві); Основи конституційного права України. — К., 1997 (у співавторстві).
Булда Анатолій Андрійович
Народився 6 серпня 1950 р., доктор педагогічних наук з теорії та методики викладання історії (2000), професор кафедри теорії та методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін (2003).
Народився Булда А. А. в селі Харсіки Чорнухинського району Полтавської області. У 1967 р. вступив на І курс історичного факультету Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка. Закінчив повний курс навчання в 1971 році. Державною екзаменаційною комісією було присвоєно звання вчителя історії та суспільствознавства середньої школи. У 1971–1974 рр. працював учителем історії та суспільствознавства в школах Полтавської та Київської областей. У ці ж роки А. А. Булда співпрацював з відділом методики викладання історії та суспільствознавства науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, де пізніше навчався в аспірантурі під науковим керівництвом відомого методиста Лисенка Миколи Миколайовича. Закінчивши навчання в аспірантурі в 1977 р. і успішно захистивши кандидатську дисертацію в 1978 р., був зарахований на посаду молодшого наукового співробітника інституту педагогіки. Із січня 1984 р. був обраний за конкурсом на посаду доцента кафедри методики викладання історії, суспільствознавства і права Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького. Працюючи на історичному факультеті, виконував обов’язки заступника декана факультету з навчально-методичної роботи. У 1994–1997 рр. навчався в докторантурі на кафедрі методики викладання історії, права та суспільних дисциплін у педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова. У докторській дисертації, яка була успішно захищена у 2000 р., досліджувались проблеми практичної підготовки вчителів історії у вищих педагогічних навчальних закладах України за період 1917–1994 рр.
Із січня 2004 року очолював кафедру методики викладання соціально-гуманітарних дисциплін на соціально-гуманітарному факультеті НПУ ім. М. П. Драгоманова. За час роботи був членом редколегії методичних журналів «Історія в школах України», «Історія в школі», є членом спеціалізованих рад з методики викладання історії та спеціалізованої ради з історії України.
Викладацька діяльність професора Булди А. А. здійснюється в напрямі методичної підготовки майбутніх вчителів історії, суспільствознавства, правознавства та інших соціально-гуманітарних дисциплін. Протягом двадцятип’ятирічної роботи викладав в університеті такі дисципліни, як «Теорія та методика викладання історії», «Методика викладання шкільного курсу основи правознавства», «Методика виховної роботи», «Методика викладання правознавства у вищих навчальних закладах», «Методика правового виховання», «Порівняльна педагогіка».
Коло наукових інтересів професора Булди А. А., обґрунтованих у наукових дослідженнях, доволі широке, але основні наукові пошуки, здобутки здійснюються в полі теорії та методики навчання гуманітарним дисциплінам (історії, права, суспільствознавства). Дослідження питань диференційованого навчання і методики їх реалізації, застосування інноваційних технологій під час викладання історії, використання електронних засобів інформації, методики формування пізнавального інтересу до вивчення гуманітарних дисциплін, практичної підготовки вчителів до викладання історії, правознавства були опубліковані в монографіях, у посібниках, статтях та інших виданнях.
Аспіранти та докторанти А. А. Булди досліджують проблеми теорії і методики викладання історії, правознавства; ведуть пошук та експериментально перевіряють ефективність нових методичних ідей у своїх дисертаціях. Під керівництвом професора Булди А. А. захищено три кандидатські дисертації з актуальних проблем методики викладання історії.
Основні наукові здобутки професора Булди А. А. викладені й обґрунтовані в понад ста публікаціях, серед них найбільш вагомі такі видання:
1. Практична підготовка вчителів історії в педагогічних навчальних закладах України. Історико-педагогічний аспект. — К. : Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова. — 1990. — 532 с.
2. Розвиток творчих здібностей старшокласників у процесі вивчення суспільствознавчих дисциплін. Навчально-методичний посібник. — К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. — 236 с.; співавтор Роговенко М. М.
3. Історія України. 7 клас. — Харків : Ранок, 2006. — 335 с. Співавтори Загребельна Н. І., Коляда І. А.
4. Україна. Історичний атлас. 5 клас. — К. : Мапа ЛТД, 1999. — 47 с. Співавтори Лоза Ю., Коляда І.
5. Методичні засади підручникотворення з історії Стародавнього світу. Навчально-методичний посібник. — К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2007. — 216 с. Співавтори Мороз Л. В., Мороз І. В.
6. Особистісно-орієнтоване навчання старшокласників на уроках історії (психолого-методичний аспект). — К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. — 173 с. Співавтор Чубур Н. В.
7. Основи правознавства. Методичний посібник. 9 клас. — К. : А.С.К., 2004. — 240 с.
8. Формування педагогічної культури майбутніх учителів історії і права засобами педагогічних ігор. — К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2008. — 345 с. Співавтор Щербань П. М.
Черненко Світлана Володимирівна
Народилась 15 квітня 1944 р. в с. Гуляй-Поле, Запорізької області в сім’ї службовця.
У 1951 р. вступила в школу, яку закінчила в 1961 р. У цьому ж році вступила до Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя.
У 1966 р. закінчивши інститут, працювала за направленням учителем англійської мови в Маломихайлівській школі Покровського району Дніпропетровської обл.
З 1969 р. була переведена за конкурсом на посаду асистента кафедри педагогіки Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя. Під час роботи на кафедрі читала курси з педагогіки, теорії і методики комсомольської роботи та історії Всесоюзної піонерській організації ім. В. І. Леніна.
У 1972–1975 рр. навчалася в аспірантурі при Науково-дослідному інституті педагогіки УРСР. 1977 р. захистила кандидатську дисертацію.
Протягом 1977–1992 рр. — доцент кафедри теорії і методики піонерської та комсомольської роботи.
У 1992–1994 рр. — завідувачка кафедри методики викладання історії.
У 1994–1997 рр. — проректор з навчально-методичної роботи Академії праці і соціальних відносин.
